Закрила  очі ,

Бо бачить нічого не хочу.

І темні і довгі ночі .

Як хочу там набутись досхочу .

Там тихо .

Ніхто і ніщо не турбує ,

І лихо

Ніколи ось тут не панує .

Те лихо ,що в цім житті тебе крає .

Житті ,що проходить так швидко ,

І швидко й так непомітно згасає …

Закрити , закрити я хочу ті очі ,

Щоб хоч на хвилинку ,

Хоч на маленьку хвилинку ,

Побачити світ ,ідеальний мій світ ,

Що сниться мені всі ці ночі .

Так важко розчаровуватись в людях . Це відчуття можна порівняти з головним болем чи температурою . Ти думаєш ,ну чому ,чому це трапляється саме зі мною . Кожна людина це розчарування . Всі друзі - колишні . Але так дивно все-таки . Ти довіряєш людині свої секрети ,думки ,переживання ,розказуєш як проводиш день . Вона тобі відповідає тим же . Ви зближуєтесь . Тобі комфортно з цією людиною . Але в один момент щось йде не так . І ви віддаляєтесь . А ось найдивніша річ. Буквально вчора ,все було як завжди ,та сьогодні пустота ,самота . Тебе залишили . І так неприємно . Ти починаєш копатись у собі . Робиш себе винним . Навіть не здогадуючись ,що тут не твоя вина ,а того хто тебе покинув . Значить , ти не був настільки важливим . Тебе легко замінили . Ну що ж це пригнічує ,це не приємно ,але не варто зациклюватись на цьому . Якщо звикнув до людини ,то не важко й відвикнути, треба ,щоб пройшло трішки часу . І за цей період ти розумієш ,що людина ця не була настільки важливою для тебе ,оскільки теж знайшлась їй заміна . І ця заміна довго не тримається біля тебе ,а за заміною приходить інша заміна і так далі . Отже , протягом життя ,люди приходять і йдуть , одиниці залишаються . Не має чого засмучуватись через людей, яким ти не потрібний , які тебе просто «використали» .Треба залишатися собою і ні під кого не підлаштовуватись . Кожна людина з тобою , це певний досвід , це спогади ,пережиті спільні неприємності і таке інше . Кожна зробила свій незначний вклад в твоє життя . Можна сказати ,зробила його кращим . Адже досвід і робить нас кращими , дорослішими ,мудрішими . Потрібно вміти відпускати і приймати нове . Ми не можемо закритися в собі , адже ми люди ,ми соціальні істоти ,і без допомоги один одному важко розвиватися і рухатись далі . Та коли люди так швидко приходять і йдуть ,ти починаєш помаленьку розчаровуватись ,вибудовуєш перед собою стіну ,закриваєшся в собі . Я гадаю  ,це правильно ,інколи себе потрібно трохи обмежувати , потрібно знати міру в людях . Обережно ставитись , зразу не підпускати ,добре придивитись . Та ти ніколи не зможеш передбачити що трапиться . Ця «стіна розчарування» дасть трохи часу на роздуми ,на відновлення . Безперечно, знайдеться людина ,яка витягне тебе звідти . Не одразу ,але ти помітиш ,з часом , хто залишається , хто завжди поруч ,хто не змився з тим плином людей у твоєму житті . Це може бути твій близький друг ,подруга ,які вже стають ніби братом та сестрою . І ти розумієш ,як мало тобі потрібно . Всі ,що були люди з тобою ,порівняно з ними масовка .

І головне запам’ятайте  дружба вимірюється тільки часом . Бо та людина ,яка тебе по-справжньому любить ,ніколи не піде з твого життя , ніколи не залишить тебе ,і ніколи не зробить боляче . Та зрештою , вона і не захоче . 

Так дивно , як легко закохатись . Ти навіть не помітиш .  Це кохання приходить не одразу . Спочатку є тільки симпатія . Потім ніби обухом по голові вдаряє тебе . І кожен день поїдає  зсередини . Ти опираєшся , боришся з усіх сил з ним . Обдурюєш себе . Мозок можливо і можна перехитрити ,а ось серце ні . І все світ стає іншим . Так довго тягнеться час ,хивилина мов година , день мов усе життя . А як же важко зосередитись на роботі . Та що там на роботі ,тяжко навіть з людиною поговорити . Вся в думках . Все кохання тебе проковтнуло . Ти повністю у ньому . І яка ж це мука . Відчуваєш себе у клітці . А в замкненому просторі легко надумати дурниць . І як ж це ускладнює життя . Питання одне :" Як звільнитись ?" А кому поставити його? Собі ?

 Яке ж це незрозуміле почуття .Тобі ніби добре ,ти щаслива . Та найменша дрібниця може звести з розуму . І все котиться шкереберть . Такі речі просто підкошують тебе . Ти не хочеш кохати . Але не так все просто . Своє серце не можливо перехитрити . Не можливо впіймати логіки в своїх діях , думках , словах . Вирішую боротись . Боротись з усіх сил . Та боротись тут марно . Буду чекати . І чекати марно . Як ж шкода часу ."Вивільнись " наказую собі . Говорю ніби в пусту ...

І нескінченно думка лине .
І нескінченна самота .
І та любов ,що потихеньку гине ,
І та журба, і німота .
Я хочу сльози приховати,
Хочу втопити весь мій біль,
В тій глибині душі сховати 
Цю біль яка береться нізвідкіль.
Не маю змоги я кричати,
Не вправі Богу докорять.
Так страшно все з листа нового починати
І двері у життя доросле відчинять.

Люди часто задають мені питання " Як ти можеш не любити дітей ?" . А я завжди відповідаю типу від їх багато шуму ,вони неслухняні і таке інше . Безперечно ,так воно і є . Але добре подумавши , я зрозуміла що моя неприязнь  полягає в іншому . Щоб зрозміти це мені знадобилося багато часу і 20 хвилин няньчачись з малюком. Спочатку я думала ,що виною все мій характер . Я спокійна і люблю спокій . Тишу я ціную понад усе , а проводити вільний час надаю перевагу у колі близьких друзів , або з вдома з книжкою і чашкою кави . Дитина ,яка постійно плаче і кричить може звести мене з розуму уже за кільки хвилин . Але діти мені відплачують тим же . У мене ніколи не виходило знайти з ними спільної мови , більшість ,побачивши мене, починали плакати ,категорично відмовлялися йти до мене на руки і "хай мене та тоьтя не забирає ". Мене це не ображало ,тому що я зовсім не вміла і не вмію ще досі поводитися правильно з дітьми . Я не знаю як стати біля них ,що казати ,як зацікавити ,важко зрозуміти що воно від мене хоче ,і найголовніше як зробити так щоб дитина мене не злякалась .Це все я про маленьких . Але із старшими дітьми в мене та сама історія . З такими я взагалі уникаю будь-якого контакту . Тому що теперешні діти взагалі стали неконтрольвані .Кілька раз я була в ролі вчителя . Це був найгірший досвід в моєму житті .Діти від 6 до 10 років ніби ще малі ,але вже і багато чого знають ,тому я не дивуюсь коли чую від такого малого неприйнятну річ . Я б добряче відчитала таку неслухняну дитину ,але спробуй зараз такій слово криве сказати ,сам виний вийдеш . Ще такі діти дуже агресивні і жорстокі . Не раз переконувалась у цьому .Ви тільки погляньте як вони поводяться зі своїми домашніми улюбленцями . Бідні тварини! Або ще гірше  їхнє ставлення до батьків ,які душу за них ладні віддати .А найгріше те ,що таку дитину не можливо навчити чогось,вона знає куди тебе послати (звісно не всі такі).Так ось, це ще міцніше підтвердило мою неприязнь до цих малих людей . І я так думала завжди . Та нещодавно я залишилась з дитинкою років 3 насамоті . Провівши з нею трохи часу, я зрозуміла ,що не шум і неслухняність причина моєї нелюбові - а страх . Це не боязнь дитини як самої ,а боязнь відповідальності яка покладена на мене .Тому що за дітьми постійно потрібно слідкувати , щоб не впала ,не подавилась іграшкою , і таке інше . Мене лякає ця відповідальність за дитину ,яка покладена на тебе . Правда, до старших дітей я не відчуваю цього страху . Отож ,мені стало легше спілкуватися з маленькими , знайшовши корінь своєї проблеми ,але неприязнь залишилась . Зізнаюсь чесно ,мене це не турбує , і думаю зі своєю дитиною я точно знайду спільну мову .Хоча я просто не уявляю себе в ролі мамочки .
Після прочитаного ,ви напевно подумаєте ,що ж я за людина така погана ,скажу так : я не не люблю дітей , просто маю своєрідне ставлення до них .
Ось така історія .
Цікаво ,чи знайдуться мої однодумці .

Ти пускаєш людину до себе всередину ,пригощаєш добротою разом із щирістю та довірою ,ти навіть дістаєш свій пиріг з любов'ю . Чекаєш від цієї людини не більшого ,тільки взаємності та трішки вдячності . А людина ця забуває твою гостиність і приносить тобі розчарування ,несправджені надії і багато смутку . Ти ,звісно, намагаєшся її прогнати далеко ,та слід цієї людини залишається і потрібно багато часу ,щоб позбавитись його . Це не важко коли ти знаєш що робити ,або маєш підтримку . Та навіть позбувшись цього " сліду " тебе заповнює страх ,який все псує . Страху не позбавитись його можна замінити тільки щастям . Та він крутиться і буває таки перемагає ,починається все по-новому . В такому випадку головне не наробити дурниць . Страх не повинен перемогти твоє щастя . Найголовніше знайти надію . Вона допоможе як ніхто . Саме надію , а не наївність . Зрозумій ,що тобі потрібно . Тоді і запрошуй нову людину до себе всередину. Але в цьому випадку раджу заручитись обережністю ,яка інколи просто рятує . А головне продовжуй жити далі ,сьогоднішнім днем . З ким би не був . Хто б у тебе не оселився ,головне жити і радіти ,навіть самому . А всі неприємності сприймати як подарунки долі ,які роблять тебе сильнішим ,досвідченішим . Це і називається життя : складне ,заплутане і незрозуміле , - але воно твоє . Ти вирішуєш кого пускати до нього , ти страждаєш ж від своїх помилок , ти ж обираєш яким чином стати щасливим .

Як хочеться багато розказати ,
Що коється у мене на душі .
Як хочу інколи кричати ,
Коли знаходжуся я в тишині.
Як хочу інколи забути 
Минуле ,що давно вже загуло .
Як хочеться хоч інколи відчути 
Ту зиму ,що дощами залило .
Мені збагнути долю не підсильно ,
Всім заправляє лиш вона .
У неї не буває все стабільно .
Яка ж буває інколи чудна.
І так мені буває сумно .
Так інколи буває жаль .
Як хочеш ,щоб було тобі усе підсудно ,
Щоб збулись мрії всіх моїх бажань .
Та вірю я ,
І вірить кожна хай людина - 
Не марною моєю є надія ,
Щоб доля і мені щось добре учудила .