Ліхтарики міста
Ліхтарики ночі
Мерехкотіння їх заставляє посміхатись
Посміхатись - твоєму єству .
Це надихає тебе
Дає новий прилив сили
Надихає тільки ніч .
І йти , самотнім темним провулком
Ризиковано
І шорхіт десь
Стривожує твоє тіло
Таке незграбне і таке слабке
Яке рухається безцільно
Куди
Певно до мрії
Певно до мрії наївної
Такої далекої
І ці мерехтливі ліхтарики
Які горять вночі
Горять насправді у тобі
Такі ж бо вони рідні
Не згасають усередині .

Маленька площа
Вкрита людьми
Такими суєтливими і 
Вічно поспішаючими .
Не знають куди
спішать .
Поспішають до своїх домівок .
Можливо у гості .
А раптом не встигнуть .
Та байдуже їм .
Ніколи думати про таке .
Поспішають .
Забули тільки спішити жити ,
Спішити кохати 
Спішити бажати .
Адже це головніше .
Я так думаю 
А чи думають вони 
Люди ,що вкрили маленьку площу?
Напевне ні 
Напевне й так .

Це місто тебе затягує ,

Поглинає .

Тебе таку замріяну ,

Трохи шалено закохану .

Воно затягує довжиною вулиць ,

Широтою проспектів .

Цими осінніми туманами ,

Що поглинають тебе .

Поглинають таку незахищену .

Помаранчеве світло

Вкриває твою шкіру ,

Не даючи темній ночі стерти

Твоїх рис .

І ти , сп’яніла красою його вулиць ,

Широтою проспектів ,

Повільно просуваєшся далі .

Час від часу затуляючи очі

Від спалахів на дорозі .

Ти кохаєш усе ,

І ти сп’яніла коханням .

І це місто наповнює тебе сповна .

Всю твою суть .

І ви мрієте вдвох ,

Злившись в одне ціле з довгими вулицями

І широкими проспектами .

Люди із минулого життя

Десь так далеко усміхаються тобі

З сторінок книг прожитого буття

Не вернуться вони , вже  в далебі

Ці люди із минулого життя .

Багато горя й радості спізнали

Ці люди що були поряд

Вони напевно і не відчували

Любові й дружби твоєї заряд .

І фото їхні вже так минулим просмерділись

Такі тобі стали чужі

І ці  слова-обіцянки  вже так приїлись

Бо в їх словах брехні не було межі .

Так , вони чужі і тобі не потрібні

Для чого тепер згадувати їх

Ці їхні лиця підлі й лицемірні

Бо навіть не визнають помилок своїх .

І не напишуть ні рядка і тебе не згадають

Бо так колись цікаво почути було як життя із уст моїх

Але і я і люди із минулого напевне знають

Не перетнеться більш ніколи ні одна з наших доріг.

А й справді та й навіщо ?

Вертать і згадувать минуле що давно вже загуло

Ці люди вже ніщо

Вони відгомін твого минулого життя що вже було .

 

Ти як та вранішня зоря ,

Зійшла до мене на світанку .

В очах твоїх бездонії  моря ,

Бо будиш , мене ти щоранку .

І як та бджілка-трудівниця ,

Успієш ,всі справи вчасно поробити .

І тих безцінних твоїх слів криниця

Здатна, від незгод мене усіх огородити .

І долі шлях хай важкий пройшла ти .

Багато бід, розчарувань  спізнала .

Та присягаюсь тобі не дам більш цього я  відчути .

Бо знаю ,нікому зла ти не завдала .

І дяка моя за тебе таку ,безмежна як той Всесвіт .

За виховання , за те що вчила молитись Богу ,

За те що ти ладна здолати цілий світ .

І за те,  що допомогла обрати життя мого дорогу .

Ти як той квіт весняних полів .

Бо така  щира й бездоганна.

І в світі не знайдеться таких слів

Які тебе замінять , моя кохана мама!

Я відчуваю десь дуже близько ти,
І сни я бачу,та не знаю .
Не знаю,як це,дотик твій  на свому тілі відчувати,
Бо із тобою разом ,лише ,коли у мрії поринаю .

І дивно так кохати,
Людину,що не знаю .
І так його нестерпно одного чекати .
І чудно визнавати,що коло себе його відчуваю.
І так в думках із ним приємно засинати .

Життя так звично лине ,
Все далі й назавжди .
І так банально,як рима ось ця,плине -
Душа моя благає його :"Підіжди".
Бо знає ,що ніколи не загине ,
А час нікчемне тіло зіпсує ,
І швидко він твоє життя поглине ,
І тіло,це твоє, плину його навіть не відчує .